Лікую себе Шевченком...
І виснажена дощенту –
до нього йду. Від зими...
                                                                              Наталія Волошко

І. Той, хто порається на полі духовності, підтвердить. що є теми, які  обирають митця і довго його не відпускають. По тому теж нагадуватимуть про себе.
У кінці 2005 року я випадково побувала в Літературно-меморіальному будинку-музею Тараса Шевченка. Мене такою мірою схвилювала розповідь екскурсовода, представлені предмети експозиції, що я загорілася бажанням повідати світові про перебування поета в Києві перед арештом.
Принагідно дякую Вадиму Петровичу Скомаровському, колишньому редакторові газети «Культура і життя», за публікацію моєї статті (№ 4196). Тоді я робила перші кроки в журналістиці. Це значить: ані досвіду в названій сфері, ані покровителів та вчителів не мала.
Пізніше були написані й опубліковані інші дослідження про Шевченка. Їїх не братиму до уваги, бо предмет сьогоднішньої розмови перегукується саме з першою публікацією. Вона присвячувалася 160-річчю перебування Т. Г. Шевченка в Києві. Подаю її майже без змін:

Щасливий рік у житті Шевченка

Весна 1946 року запам’яталася киянам широким розливом Дніпра. Найбільшої шкоди повінь завдала жителям Подолу. Міщанам довелося перебратися у Верхнє місто й там, нидіючи без діла, чекати спаду води. Коли ж дізналися про затемнення сонця, що спостерігалось у Західній Європі, то зовсім занепали духом. Що й казати – погана прикмета.
Такої невтішної пори в Київ прибув Тарас Григорович Шевченко, маючи серйозний намір тут осісти. Поет зустрівся зі своїми приятелями – Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, поетом, етнографом, та з Миколою Сажиним, художником. Молоды люди поселилися на вулиці, що називалася Козине болото (тепер провулок Тараса Шевченка, 8а).
Будинок, в якому квартирували, мав таку історію. Його збудував у 1835 році Іван Житницький, дрібний чиновник, із дерева і за типовим проектом, розробленим спеціально для вузьких вуличок Києва та його провулків. Будинок одноповерховий, коло нього садочок.
Тарас зайняв кімнату, вікна якої виходили на вулицю. На мансарді влаштував майстерню. Відразу ж дав гроші Олександрові, просив звільнити його від побутових клопотів.
До речі, Афанасьєв-Чужбинський залишив цікаві спогади про тогочасне життя. Так, ми дізнаємося: панство Малоросії жило, що називається, на широку ногу. На торжествах збиралося до чотирьохсот гостей. З‘їзди представляли собою немов би ярмарки, де жінки демонстрували модний одяг і, танцюючи з військовими, показували нові танцювальні па. Тим часом статечні чоловіки вели розмови про породистих коней, собак, нові маєтки, куплених кріпаків і во славу Бахуса “мочили морди”. Однак траплялися родини, які характеризувалися освіченістю, гуманним ставленням до прислуги, селян. Там можна було зустріти цікавих людей, послухати справжню музику. Молоді жінки, яких під час виховання за вживання українських слів французькі гувернантки шпетили, почали тягнутися до української. І цей інтерес у панянок викликав Шевченків “Кобзар”. Твори Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гулака-Артемовського, які досі читались в’яло, користуються попитом.
За словами Івана Франка, у цей час “геній Шевченка широко розпускає крила, вдаряє з великою силою в різні струни” і поет “підіймається на високу висоту вчителя і пророка народного, обличителя деспотизму політичного й соціального”. Тому, як і слід було чекати, поява у Києві славетного поета схвилювала, привела в рух не байдужих до всього українського його мешканців.
Молодого Шевченка (32 роки) називають із повагою батьком. Залишився він у пам‘яті киян як невисокий, але з міцною статурою та кипучою енергією чоловіком. На худорлявому обличчі виділяють високий лоб і великі, швидкі, повні життя очі. Носив бриль. У спілкуванні характеризувався як  вельми простий, нецеремонний. Хоча фамільярних стосунків не терпів. Про себе розповідати не любив. Манера його розмови – то жартівлива, то серйозна й сумовита. Щедро роздавав жебракам монети. Трепетно відносився до всього живого та того, що росло.
За тих часів на поліцейських, яких називали гицелями, лежали обов‘язки убивати собак. Кожен гицель був озброєний довгою палицею, що на кінці мала залізний крючок. Через те, що поряд із Козиним болотом знаходився ринок, то часто звідти доносилося скавчання собаки, яку добивали. Паничам доводилося бути свідками моторошної картини. Наш поет тоді сильно страждав.
Дух мандрування переслідував Шевченка змалку. Ось і тепер він без попередження бурлакує по декілька днів. Друзі – Олександр і Микола, за нього переживали.
У вільні хвилини Тарас Григорович вчив напам’ять гарні поезії. Надзвичайно любив Шекспіра й Байрона. Мав акторські здібності, зокрема у нього майстерно виходили комічні образи.
Пантелеймон Куліш, який проголосив Шевченка національним пророком, прямуючи за кордон, завітав на Козине болото. На Куліша справила гарне враження зміна в поведінці Тараса. Наразі поет уникав веселих застольних компаній. Зачинившись у своїй кімнаті чи в майстерні, він натхненно працював.
Київський період у творчості Шевченка досить плідний. Його поетичний доробок поповнився двома баладами – “Лілеєю” та “Русалкою”, в основу яких покладені народні легенди й перекази.
Шевченко одним із перших серед художників малював природу живу, а не уявну. Разом із Сажиним зображав київські куточки сепією, тушшю, олівцем, аквареллю. Задумав видати альбом, присвячений Києву. Прагнув показати світові свою мальовничу Україну такою, яку любив, якою її бачив; хотів привернути до своєї батьківщини увагу іноземців. А ще працював у Київській археографічній комісії і за її завданням створив цілу серію архітектурних пейзажів у різних губерніях України. З професором Миколою Іванишевим та вченим Михайлом Максимовичем брав участь в археологічних розкопках стародавніх поховань, що між Фастовом та Васильковом. Водночас клопотався про посаду викладача малювання в Київському університеті Св. Володимира.
Тарас Шевченко – шанований гість на вечорницях, званих обідах і балах. Якщо на поміщицьких з‘їздах поет не церемонився, то в Києві вів себе стримано. Часом переймався виглядом свого костюма. Найбільше любив спілкуватися з простими, сердечними міщанами. Тоді був балакучий, дотепний. Надзвичайно любив співати. Друзі згадують, як Тарас під час співу закладав руки за спину, думну голову нахиляв, вираз обличчя його ставав журливий. Він ходив залою, немов у садку, і гарним, чистим та тонким голосом співав:
Ой, зійди, зійди,
Ти. зіронько та вечірняя;
Ой, вийди, вийди,
Дівчинонько моя рідная.
Деякі слухачі плакали. Сердечного довготривалого зв‘язку з “дівчинонькою” у поета в Києві не склалось. Напевно, через інтенсивність творчої роботи, його зайнятість. Хоча й траплялися тимчасові захоплення. Коли товариші Тарасові при них нагадували, він махав рукою:
– Ах! Дурниці! Поки з нею балакаю, то буцімто щось і ворушиться у серці, а там і байдуже.
Ось одне з таких захоплень. Полонила Тараса одна київська краля. Поет задумався. Усе малював її голівку, складав вірші. Нарешті дівчина змилувалася й запросила поета до себе. Сказала, що хоче на самоті послухати поему. Тарас із сердечним трепетом прилинув до коханої – і застав її в компанії насупленого студента, бравого гусара і товстого генерала. Наш герой вельми збентежився. Наказав своєму серцю більше його не тривожити. Як наслідок, появився вірш із рядками:
Не журюсь я, а не спиться
Часом до півночі.
Усе світять ті блискучі
Твої чорні очі.
Мов говорять тихесенько:
“Хоч, небоже, раю?
Він у мене тут, у серці”,
А серця немає.
Будинки, де торгували коханням, обходив. І взагалі любив жвавих жінок – “щоб під нею земля горіла на три сажні”.
Серед студентів університету та налаштованих на радикальні зміни в суспільстві київських інтелігентів нуртував революційний дух. Передових людей непокоїло, що такі країни як Великобританія, Німеччина, Італія, Франція, об‘єднавшись, процвітають за рахунок слов‘янських роз‘єднаних держав. Розбуджені Шевченковими творами (“Гайдамаки”, “Кавказ”, “Сон”, “І мертвим, і живим…”, “Заповіт”), вони створили таємну політичну організацію “Кирило–Мефодіївське братство”. Шевченка привабила в його статуті ідея ліквідації кріпацтва та створення федеративної парламентської республіки, в яку мали увійти всі слов‘янські народи. Він виявив бажання приєднатися.
У цей час Шевченко знайомиться і близько сходиться з багатьма передовими письменниками, художниками, ученими, громадськими діячами. Його обожнюють, деякі вбачають у ньому посланця неба.
У готелі, що стояв навпроти, проживав польський письменник Юліан Беліна-Кенджицький. Його зачаровував спів Шевченка, що частенько виривався через відчинені вікна. Пан Юліан виявив бажання познайомитися зі співаком.
Між двома талановитими особистостями зав’язалася дружба.
До поляків Шевченко ставився нерівно: нападав на них із гострим словом, але в основному за минуле, а поважав за вихованість і здатністю всім жертвувати задля волі. З гіркотою відгукувався про українських панів: “Нашим панам тільки б корито було повне. Сидять, як свині, в багнюці, і за чужий рахунок животи наїдають”.
Саме у Києві відбулося знайомство Шевченка з Миколою Костомаровим. Між ними зав‘язалася дружба, яка продовжиться і в Петербурзі, куди Шевченко повернеться із заслання. Історик згадував, що поет під час їхніх бесід випивав одну за другою десять і більше чашок міцного чаю, у які щедро доливав ямайського рому.
Цікава деталь. Радісного для Костомарова дня (голосуванням його вибрали на кафедру російської історії університету Св. Володимира) хлопці зустрілися дорогою, на пустирі. Вони чимчикували вулицями міста. Збуджений Микола ділився з товаришем гарною новиною. У відповідь Тарас заспівав. Співав поет на повний голос, зовсім не реагуючи на здивовані погляди перехожих та шокованого, завжди стриманого Миколу. Правда, згодом Костомаров пояснив таку своєрідну реакцію Шевченка як виверженням козацької енергії, що перебувала на дні його душі.
Перший день святкування Різдва Христового мав для друзів сумне продовження. Увечері вони зійшлися на квартирі спільного приятеля Миколи Гулака, що в Старому місті. Розмова точилася навколо питання майбутньої слов‘янської єдності. Через стіну їх підслуховував студент Петров, котрий згодом увійшов у довіру до них і розпитав конкретно про братство. Невдовзі від Петрова лягло донесення М. Юзефовичу, начальнику Київського навчального округу, про таємну політичну змову зі списком членів братства. Київський університет втратив великого вченого-історика – Костомарова першого заарештували й відправили в Петербург. (Напередодні він домовлявся про купівлю маєтку зі ста десятинами землі у Броварах.)
Прийшла весна і Ревучий знову нагадав про себе. Як і рік тому, Шевченко повертався з Чернігівської губернії. Він ступив на паром, щоб переправитися на другий берег. Коло нього грибами-поганками виросли жандарми. Царські служки наклали на руки поетові важкі кайдани.
Розказують, тримався Тарас Григорович надзвичайно весело. Жартував, сміявся, співав.
Хіба міг знати поет, що рік, відведений йому долею для щастя, минув, відійшов у небуття? Можливо, і знав. Адже Шевченка вже тоді охрестили пророком. Знав і за все Господові був вдячний. Не випадково ж у вірші, присвяченому М. І. Костомарові, написаному 19 травня 1847 року, повідав про сокровенне:
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!

***

ІІ. Цьогоріч відпустку проводжу в батьківській садибі, що на Миколаївщині в селі Криве Озеро. Купаюсь у спечних променях сонця. Знімаю з огудини огірки. Слухаю невтомний перегук півнів. Читаю роман «Помилка Оноре де Бальзака». Як вистояним вином, насолоджуюсь красним словом Натана Рибака. Розділи «Київ» та «Ярмарок» серед найцікавіших.

...Пізньої осені 1847 року вулицями Києва прокотився запилений поїзд. Несамовитий вітер бився об високі стіни чорної карети, яку тягнуло шестеро сірих у яблуках коней. Поміщиця Евеліна Ганська везла свого друга, славетного письменника Оноре Бальзака.
Столиця Подніпров’я, як бажаний оазис, давно манила Бальзака. Ба, «він прагнув завладати ним, відчути його красу і виповнити себе думками про нього». Письменник піднімався на дніпровські кручі, мандрував київськими вулицями, спостерігав за роботою ковалів, довго дивився, як споруджують міст на ланцюгах за проектом його талановитого співвітчизника Шарля де Віноля.
Губернатор міста Фундуклей зобов’язав помічника ректора університету Юзефовича розважати знаменитого чужоземця. Віднині Бальзак їздить містом у власному екіпажі пана проректора. Коли ж спускає ноги на бруківку, то Юзефович ходить за ним по п’ятах.
Приїхали вони і на Поділ, де саме проходив малий контрактовий ярмарок. Письменника цікавить на ярмарку абсолютно все. Ось він у гурті жінок, чоловіків, парубків і дівчат, котрі зі затаєним диханням спостерігають за «високим мистецтвом» мага і чародія Кваранціоно Антоніо. Бальзак пильно придивляються до глядачів. Слідкує за їхньою реакцією, за перебігом настрою, що знаходять продовження у рухах, вигуках, також за грою емоцій на обличчях.
Далі «ішли вздовж довгих шерег возів. На піднятих вгору голоблях, наче квіти на стеблинах, красувалися вінки золотавої цибулі, глечики, макітри. Гелготіння гусей, крякіт качок, різноголосий гомін, засмаглі обличчя циган і циганок... І не було перед ними ні дороги, ні стежок. Переступали через розстелені рядна, на яких лежав крам, супроводжувані не досить зичливими побажаннями крамарчуків, ледве протовплюючись крізь стіну чумацьких возів. На мить Бальзак затримався перед наметом циган. В ту ж мить молода вродлива циганка схопила Бальзака за руку».
Спілкуванню знаного письменника з всезнаючою циганкою Натан Рибак присвятив цілу сторінку. Ми же не станемо на ній затримуватися. До того ж і Юзефовичу не до снаги примхлива мандрівка. Пан проректор втішає себе думкою хутко обійти ярмарок і спекатися надто допитливого іноземця.
Сонце прихилилося до обрію. Проте людське море не зменшувалося, а навпаки, збільшувалося. З різних кінців на майдан прибувало все більше людей. Вони «йшли пішки, ведучи на поводі коней, тягнули на налигачах корів, несли в мішках верескливих поросят. Рух був якийсь безладний і невпинний. Наче коні, воли, вози, ридвани – все корилось комусь одному, владному над ними... І скрізь товклися, шастали, метушились лихварі й лихварки, перекупки, купці, лоточники... Він з жадобою всотував очима той невблаганний потік людського моря, що викидав на суходіл свої нужденні потреби, свій скарб і свою хіть. Це була купівля і продаж. І такі речі, такі видовиська він спостерігав на ліонських торжищах, на околицях Неаполя і Мілана, в Гамбурзі, в Дрездені, на Корсіці. Але тут, і він міг заприсягтися в цьому, тут все було значно барвистіше і чарівніше..».
Бальзаківське «око вабили чоловіки й жінки з бронзовими обличчями, засмаглі від гарячого степового сонця і вітру, розважливі і помірковані в своїх вчинках і рухах; він наче відгадував у них терпку і несхибну силу, вистояну на соках плідної землі; він забував про все, коли парубки і дівчата, заливаючись веселим сміхом, притупцьовуючи підборами, хвацько, гульвісно танцювали польку, збиваючи над возами хмару куряви».
Тим часом Юзефович нудився. Із внутрішнього монологу пана проректора ми дещо відкриваємо для себе. Виявляється, він вважав себе гарячий прихильник таланту метра Бальзака. А ще був знайомий з літераторами. І з тим же Шевченком... Хоча метру не слід згадувати про бунтівного поета. Боронь Боже, зронити з вуст його ім’я.
Юзефович обережно просунув свою руку під лікоть Бальзака, маючи намір делікатно запропонувати метру перепочинок поза ярмарком. Час уже повертатися й додому.
І треба було такому статися! Увагу Бальзака привернув гурт селян. Вони щільно і міцно притиснулися один до одного, створивши коло. Юзефович насторожиився: чи не домовляються вони про бунт?
А Бальзак уже прямував до гурту. Пан проректор теж підійшов. Очима свердлив простір поміж людськими фігурами. З середини линула сумовита мелодія, створена струнами музичного інструменту. Згодом прибулі побачили сивобородого сліпого кобзаря, Северина Біду, та хлопчика, що тримав у руках торбину.
Полохлива бентежність засмикала руду бакенбарду Юзефовича: кобзар співав вірші Шевченка. Йой, метр Бальзак надто уважно вслуховується в слова кобзаря. Невже удає, що не знає мови? О, з цим затаєним ворогом треба розібратися.
Стемніло. Розчулений до сліз Бальзак опускає у полумисок, що біля кобзаря, золотий перстень, увінчаний коштовним камінням. Метр покидає майдан.
Люди розходяться, «несучи в серці терпкі слова кобзаревої пісні, тамуючи в грудях невигойний біль, готові знову стрічати страждання і муки, плекаючи звабну і чудну, навіяну словами кобзаря думку про помсту і волю. І потім люди, розсотавшись по селах, несли кобзареві слова далі, зогрівали їх теплом своїх душ, і ці слова, наче зерна, впавши в глибоку чорноземлю, через якийсь час пускали паростки, несміливі й ніжні, що невдовзі мали заколоситися буйним урожаєм».
До Северина Біди підсідає дід Мусій, кріпак Евеліни Ганської. До того ж Мусій чудово грає на саморобній скрипці. Северин радий, що біля нього жива душа, «втішає його, розраджує хорошими ясними словами».
Між дідами, близькими не лише літами та вподобаннями, але й трагічними долями, відбулася інтимна розмова. Северин Біда повідав, що йому трапляються дивні люди. Небовбито апостоли. Вони зявляються і зникають несподівано. Одна така незабутня зустріч.
Того разу він вирішив перепочити і на одинці дати волю невиплаканій тузі. Присів під дубом, хитнув струну і заспівав. Невдовзі відчув неподалік себе чужого чоловіка. Його запитання Миколка підтвердив. Дійсно, підійшов чужий чоловік. Стоїть і беззвучно плаче.
Незнайомий наблизився до кобзаря. Розпитував про його життя-бутя, з яких він місць. А ще поцікавився: де дід почув пісню, яку щойно співав, та хто її написав.
«Признався йому. Шевченко – кріпак такий єсть, ото він, кажуть, пісні такі складає, он що кажу. Мовчить цікавий, а тоді й говорить: «Про горе тужно співають, та й про волю треба». – «Треба, – погоджуюсь, – чом не треба, я й сам складу». – «А ви складайте, діду, співайте». Торкнувся своєю рукою моєї, відчуваю, усміхається. «Чому смієшся?» – питаю. «А так, добре мені з вами вкупі, хороше». – «То ходім зі мною, – кажу». – «Ех, пішов би, діду, та не можу, а скоро піду, як ви, у світ піду». – «Та хто ж, – питаю – кріпак чи вольний?» А він мені: «Я Шевченко, діду». Аж на ноги я скочив. Кобзу впустив. За Миколку ухопився. Перепитую: «Хто ти? Хто? Тарас Шевченко?» – «Я самий, діду, я». Говорить тихо, мовою спокійною, мужицькою.» Перед зором сироти Миколки виник вусатий ласкавий дядько. «З дідом говорив спокійно, дружньо, не лаявся. Добрий дядько, аякже, звичайно, добрий.»

Згадаймо,  друже: у попередньому дописі йшлося, зокрема, про мандри Шевченка. Афанасьєв-Чужбинський з Сажіним (з ними Шевченко мешкав на Козиному болоті впродовж 1846 – 1847 років), непокоїлись через те, що поет часто відлучався без попередження. Коли ж повертався, то не поясняв товаришам причину свого затримання, те, де саме і в компанії кого проводив час.
Тож відповідь на це питання  частково ми знаходимо на сторінках вельми цікавого роману Натана Рибака «Помилка Оноре де Бальзака».