так воно є...

Читаю, переглядаю газети і розбирає досада. Ми знову, земляче, серед ледачих, знову знеславлені.

За оцінкою ділового журналу Forbes, одного з найпопулярніших у США, наша Вітчизна посідає четверте місце серед найгірших, збиткових економік світу. На думку експертів, розвиткові країни заважає неефективне господарське управління і корупція. Шановні експерти вважають, що Україна могла б стати лідером у Європі, бо ж володіє колосальними ресурсами і плодородними землями. Також Україна увійшла в четвірку лідерів за ростом цін серед країн СНГ. (Про мізерні зарплати і пенсії робочих бджілок в Україні Forbes ані слова.)

На цій хвилі пригадала лист Ольги Кобилянської від 9 серпня 1899 року, адресований батькам, що мешкали в Чернівцях.
Письмениця прибула вперше до Києва, де брала участь у засіданні археологічного зїзду. Тоді вона познайомилася з родиною Петра Косача. На їхнє запрошення Кобилянська поїхала на Полтавщину до Гадяча, родинного гнізда Драгоманових (Олена Пчілка із Драгоманових). Письменницю там щиро приймали.
Перебуваючи у Гадячі, пані Ольга написала листа рідним, в якому, зокрема, згадала свою поїздку на могилу Шевченка до Канева. «Ми їхали в другому класі. Туди і назад коштувало 3 карбованці і 40 копійок. У третьому і четвертому класі коштує, правда 25 копійок, але як люди їдуть – це жах! Так, як в нечищеному курнику. Ми мусили кілька разів тудою проходити, то робилося погано. Люди страшенно брудні, лежать купами на підлозі, як у стайні, бо лавок немає – не можна пройти поміж них. Йой, Ви не уявляєте собі, який бруд тут подекуди панує. Наші селяни – це ідеал!
Справжній ідеал чистоти... Ми нарікаємо, нарікаємо, але не все золото, що світиться.»
Надзвичайно вразили Ольгу Кобилянську обшири наших степів.
«Хліба тут дуже гарні, але вони мають тут і землю! Такі простори, такі степи – не можна собі уявити, хто їх не бачив. Майже все це заоране, сіють пшеницю, жито і гречку, але ця земля належить панам, а селяни мало що мають і їх села малі та злиденні. Це трохи дивно, що при такій кількості землі народ емігрує і ще більше, як у нас, як мені розповідають, але так воно є».

Минуло 203 роки. Чи бачиш, земляче, зміни на краще? Я – ні. Наші брати і сестри постійно емігрують, в чужих країнах виконують чорну, непристижну роботу.
Українські поля все такі ж – неосяжні. Як і тоді, вони зорані, старанно оброблені.
Ми з тобою на своїй землі, як і наші предки, виживаємо як тільки можемо.
Йой, перепрошую, таки є зміна. 202 роки тому Україна називалася Малоросією і підпорядковувалася Росії. А нині, Україна-ненька, слава Богу, незалежна. Її плодородні поля належить нашим, рідним, українським панам. Та чи божі вони діти?

Від досади гукону мудрі слова Берті Форбса, засновника згадуваного журналу. «Бізнес появився для того, щоб виробляти щастя, а не бездумно набивати гаманці. Коли я спілкувався з «успішними» людьми, то часто відчував: вони займаються бізнесом заради бізнесу, розглядають примноження своїх мільйонів як кінцеву мету свого життя... «Успішні» настільки придавлені матеріальним, що не можуть насолоджуватися ірраціональним, ідеальним, духовним... Просто отримувати – ще не значить жити...»