Інтервю з письменницею

Для того щоб більше дізнатися про життєвий шлях і творчий здобуток Лідії Гулько, про створення повісті «Царський пояс», я вирішила зустрітися з письменницею та все у неї запитати.

– Доброго дня, пані Лідіє! Мене звати Анастасія. Мій учитель української мови та літератури – Маслун Вікторія Анатоліївна. Я пишу наукову роботу з української мови та літератури, в основу якої ліг Ваш твір «Царський пояс». На мою думку, в ньому дуже гарно поєднана історія з фантазією. Мені дуже подобається, як Ви передаєте почуття, емоції героїв. Фантазії Ваші легкі. Для моєї роботи мені необхідно більше дізнатися про Ваше життя і творчість. Прошу, розкажіть, де Ви народились? Які моменти дитинства Вам найбільше запам’яталися.
– Дякую, Анастасіє, за інтерес до моєї скромної праці. Народилась і виросла я в селі, що має цікаву назву та історію – Криве Озеро. Це на Миколаївщині. З дитинства мене полонив красою і безмежжям степ, чарували і живили уяву скіфські могили. Найбільше запам’яталося, як в нашій хаті готувалися до релігійних свят. Моя мама виховувалася у родині церковного старости, тож добре знала чин таких приготувань. З теплотою згадую зимові вечори. Мама вишивала рушник, а батько читав мені, маленькій, українські народні казки. Я зберігаю мамині рушники. Вони прикрашають мою міську квартиру, викликають приємні спогади.

– Чи вабила Вас писемність у юному віці? Можливо, у Вас залишилися твори, написані в дитинстві, нариси, спогади. Адже у дітей надзвичайно розвинена фантазія та приходять цікаві думки.
– Мої шкільні твори вчителі хвалили. Самі їх читали вголос, або ж просили, щоб я їх прочитала однокласникам. Я мріяла стати вчителькою. Зі шкільних років мала потребу викладати думки на папері. Починаючи з 14 років веду щоденник. Ні, письменницею ніколи себе не бачила. Я виростала на книгах Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олеся Гончара. Вже тоді дійшла: ці письменники обрані Творцем ще до народження з метою сіяти людям розумні зерна, нагадували їм про вічні істини. Так і зараз вважаю. Подарувати людям книгу має право людина зріла, така, яка дійшла розумом: про що слід говорити і як.

– Чим Ви захоплювалися?
– Моє захоплення стало моєю долею. Це любов до книги. Скільки себе пам’ятаю – все з книжкою. Завжди прагнула переказати подругам, братам і сестрам прочитане. І щиро дивувалася: чому їм не цікаво те, що мене вразило, захопило. Працювала коректором у видавництві «Наукова думка», літредактором у прес-службі. Нині старший науковий співробітник Музею книги і друкарства України.

– Які письменники Вам подобалися? Хто Ваш кумир?
– Як віруюча людина, кумирів не маю і письменників не обожнюю. Письменники – смертні люди, їм теж притаманні негативні риси. Глибоко поважаю Лесю Українку за мученицьке життя, безстрашність, звитяжне слово, сміливе кохання. Дитиною захоплювалася оповіданнями і творами для дітей Юрія Збанацького. Коли перейшла до сьомого класу, то за літні канікули прочитала всі пізнавальні твори Жуля Верна, які брала в шкільній бібліотеці. Далі мій інтерес перекинувся на історичну літературу. Автори відомі: Михайло Старицький, Натан Рибак, Володимир Малик, Іван Білик. Російські письменники: Іван Лажечников, Антонін Ладинський, Василь Ян, Олексій Толстой, Лев Толстой.

– Ким бачили Вас батьки? Вони підтримували Ваш вибір, інтереси?
– Дякувала і дякуватиму своїм батькам за те, що вони не втручалися у мій свідомий вибір, не докладали зусиль реалізувати через мене свої не здійснені мрії. В нашій родині завжди шанобливо ставилися до книги. Збирати книги почав ще мій дідусь Дмитро Софронович Данильченко. Мама купувала книги, а ми з сестрою Людмилою підписувалися на багатотомні видання. Закономірним продовженням такого виховання стало моє навчання в університеті на філологічному факультеті. Молода людина повинна слухати своє серце. Воно безпомильно вкаже на покликання.

– Пригодницький жанр пов’язаний з історією, нереальністю, вигадкою. Щось надихнуло Вас написати твір саме у цьому жанрі?
– Від природи я схильна до дослідження і маю розвинуту уяву. Багато років присвятила вивченню слов’янського фольклору, історії релігій, прадавнього і античного світу. Звичайно, перед написанням повісті «Царський пояс» я роздумувала над формою майбутньої книги. Хотіла викликати в читача інтерес, бажання дочитати книжку до кінця. Тільки за такої умови читач засвоїть масив інформації, яка мною не вигадана, а почерпнута зі серйозних джерел. Тож зупинила свій вибір на жанрі пригод, який дітям вельми до вподоби.

– Напевно, любов до дітей спонукала Вас вчити своїх читачів бути сміливими, любити мрії та пригоди?
– Відповідно до роду своєї діяльності я читаю лекції про історію книги і друкарства України, проводжу в Музеї екскурсії. Моїми слухачами бувають люди різного віку. Найрадісніше, коли такими є школярі. Мене до вподоби шум, який вони створюють, не дратує те, що дехто виявляє непослух, або ж повну байдужість до історії вітчизняної книги. Навпаки, це спонукує мене невтомно шукати доріжку до дитячого серця, в якому батьки чомусь не заклали любов до книги. Мій літературний герой Мишко, кмітливий, допитливий, але від природи несміливий хлопчик. Проте суворі обставини, в які він щоразу потрапляє, бажання вижити, формують у ньому сміливі риси. Так, він мріє про все побачене в Скіфії, про свої пригоди розповісти однокласникам і хлопчикам, з якими товаришує.

– Ви можете розповісти про свої наміри на майбутнє?
– Коли змінюються обставини життя, то змінюються й творчі горизонти. Наразі займаюсь дослідженням видань Миколаївської друкарні, заснованої в кінці XVIII століття. Проте не полишає думка: продовжити роботу над темою Скіфії. Головним героєм бачу знайомого читачам Михайлика, нашого сучасника і співвітчизника. Тема надзвичайно цікава і глибока. А ще патріотична. У нашій культурі на кожному кроці трапляються елементи скіфської культури. А це і світлі чоловічі сорочки, і вільні штани, і нагорнуті горбочки на могилах, і розетки, що прикрашають листочки книг і стіни храмів. А що вже казати про звіриний декор.

– Читаючи твір, я дуже захопилася Вашою манерою написання, цікавою пригодою. Мені сподобався Ваш виклад інформації. Ви намагалися передати всю атмосферу того часу, спираючись на історію. Ви змогли це зробити досить інтересно. Мені, як читачу, хотілося читати знову і знову, не могла відірватися.
– Дякую, Анастасіє, за щирі слова.

– Зізнаюсь Вам, пані Лідіє: я теж люблю писати художні твори. У майбутньому хочу видати свою книгу, зібравши всі свої дитячі, шкільні роботи в одній збірці, яку назву «Мої твори дитинства. Також збірки віршів про кохання, про життя. А ще влітку почала працювати над двома сценаріями до кінофільмів. Прошу, дайте мені кілька порад. Як мені втілити в життя свої мрії?
– Коли людина пише, то трудиться її душа і духовно росте. Це похвальне заняття. Щоб втілити в життя свої мрії, Анастасіє, рівняйтеся на Лесю Українку. Перша збірка Лесиних творів «На крилах пісень» вийшла у світ коштом її матері. Попри наслідування юною поетесою своїх учителів (Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, своєї матері, відомої письменниці Олени Пчілки) у названій книзі надибуємо сильні рядки. Вінцем творчості Лесі Українки стали драматичні поеми – результат невтомної праці української поетеси зі світовим ім’ям.

– Велике спасибі за цікаву інформацію. З повагою учениця 8-го Б класу середньої загальноосвітньої школи № 163 ім. М. Кирпоноса міста Києва Стадницька Анастасія Андріївна.