Лідія Гулько

«сполохати Скіфії дикий буркун»

     У розпал літа отримала бандероль із новою збіркою поезій Наталії Волошко «Мости над безоднею часу...». Наразі за вікном білим-біло і морозить. А совість не відпускає. Нагадує, невсипуща, про несплачений борг. Ба, коли даруєш скарб душі, то сподіваєшся на частку не меншої ваги. 
    Хіба може квазізнавець модерної поезії належно оцінити твори пані Волошко, що є такими? Дозволю собі навести вірш:

*   *   *
Вітер зірветься із петель!
                І розтужиться сотнею скрипок.
А закутий в самотність готель
               не спасе мене відчаю криком.
Ти не вернеш. Я не озирнусь...
              ЧАС розіб’ється на уламки.
Неспалимо-прийдешній сум
                мовчки скрапле
                             сльозами Мавки.
Ніби знову
         у долі знак:
                     замість крапки – байдужа
                                                          кома...
...чай схололий.
                 Затерплий смак.
                     ЧАС із присмаками
                                             ОСКОМИН...

     Самотню, полонену «неспалимо-прийдешнім» сумом жінку зображено на тлі дикої чи урбаністичної природи: «Я приїду у степ за ковтком полинового вітру», «Яка жахлива зимна кропива!...», «Чи хурдеча, на дощ приречена.», «У шаленому квіті літ / час завмерз», «Розчужіли самотні птахи. / Облетіло / зимове листя...», «Місяць – пелех нісенітниць!», «дощовизна така, / що ні бути / й ні вмерти!», «коли б / не звогніти бджолині / в багатті маків атласнім: / приватне небо», «А вітер-ворожбит / з будущини мете», «Каміння стигне... / Бурштином жовкне» тощо.
     Або тема вікопомної Скіфії:

*   *   *
– Далеко? – запитуєш.
Їду туди,
де світло зорі розсипається сміхом,
де човник хатини хитається тихо
від стогону вільх і акації віхол,
де мальви окаті огорнені в дим.
Наскільки далеко? Поїду степами
відчуть солончак, котрим дишуть цигани.
Де сіро-сліпі полинці чебрецяті
Занизують вічність на нотнії знаки.
Чи їду далеко? Степами, степами...
Збудити свою нерозхлюпану пам’ять,
сполохати Скіфії дикий буркун,
стриножити ЧАСУ скажений табун.
Склубочиться курява в сивий курай
і захвату, й болю – до шалу нестями...
Вгортаюся в степ. Здоровію степами!
Мовчу відчайдушно... Вчуваючи рай.
Нехай собі – дні ковилою.
А поміж –
Поїду! Щоб зняти маячливу втому:
одвіку ж – сюди! В найвеличнішу розкіш:
приїхати в справжнє.
Вертатись додому!
     Розумом не дійду: як пані Волошко вдається мандрувати дорогами, протореними предками-кочівниками?